![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=88.8){kind=small}
Цієї суботи прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко взяла участь у засіданні Ради глав урядів країн – учасниць СНД. Там Юлія Володимирівна, зокрема, підписала 19 із 32 угод із керівниками держав, а також мала змогу поспілкуватися зі своїм російським колегою Владіміром Путіним. Ю. Тимошенко говорила й про газ.
Як повідомили “Газету” в управлінні у зв’язках із ЗМІ КМУ, одинадцять підписаних угод із застереженнями. Зокрема, за ініціативою України, Рада глав урядів держав – учасниць СНД розробила, підготувала й ухвалила в суботу угоду про економічну співпрацю Співдружності незалежних держав на період до 2020 року. Також наша країна була ініціатором і розробником угоди про співпрацю в боротьбі з обігом фальсифікованих лікарських засобів.
Серед підписаних документів також Конвенція про правовий статус трудових мігрантів і членів їхніх родин країн – учасниць СНД, угоди про співпрацю у транспортній сфері, про розвиток ринку транспортних послуг, про комплекс спільних заходів із підвищення продовольчої безпеки в країнах СНД, про переведення на цифровий формат телекомпанії “Мир”, про співпрацю в боротьбі із захворюваністю на цукровий діабет. 13 документів українська сторона не підписала. Наступне засідання планують провести 22 травня 2009 року в Астані (Казахстан).
Під час зустрічі з Владіміром Путіним Юлія Тимошенко вже традиційно обговорювала тему російського газу. Вона висловила сподівання, що договір про постачання російського блакитного палива в Україну підпишуть уже до кінця листопада. “Мені здається, сьогодні ми знаходимо взаєморозуміння, і було б дуже добре, якби до кінця листопада могли підписати наші стратегічні договори щодо постачання газу в Україну. Вважаю, наші команди сьогодні готові підготувати в ці терміни необхідні документи”, – сказала Ю. Тимошенко. Російський прем’єр натомість висловив сподівання, що, попри значну кількість труднощів, які виникають під час перемовин, таки вдасться досягнути домовленостей. При цьому він зазначив, що переговори “Газпрому” з Україною відбуваються інтенсивно.
Нинішній рік став серйозним випробуванням для вітчизняних інвестиційних фондів. Упевненіше почувалися ті компанії з управління активами, які входять до фінансових груп.
Український фондовий ринок став рекордсменом цього року. На жаль, за показником збитковості. У жовтні з публічних інвестфондів інвестори вивели 35 млн. гривень.
“Цей рік стане повчальним для інвесторів усього світу. Мало хто з них зміг ще влітку 2007-го прорахувати наслідки іпотечної кризи в США, – вважає Вадим Мосійчук, генеральний директор КУА “Райффайзен Аваль”. – Однак у часи криз не тільки втрачають великі гроші, а й заробляють. Тому найдосвідченіші інвестори користуються сформованою ринковою ситуацією”.
Щоб захистити капітал інвесторів від знецінювання, управлінці відкритих фондів змушені виходити з акцій, залишаючи їх якнайменше, й рятуються в депозитах. На думку експертів, левова частка інвестицій – 60% – зараз перебуває на депозитних рахунках у банках. Фактично в портфелях інвестиційних фондів залишилися хіба що неліквіди другого та третього ешелонів.
Значно ускладнила життя представникам цього бізнесу постанова НБУ №319, що обмежує дострокову видачу депозитів. Хоча згодом регулятор таки дозволив відкритим та інтервальним інститутам спільного інвестування забирати гроші з рахунків.
Фінансова криза змусила замислитися про роль інвесткомпаній в економіці окремо взятої країни. Думки вітчизняних експертів щодо цього не збігаються. Зокрема, стосовно взаємодії двох різних фінансових установ. Наприклад, банку та компанії з управління активами (КУА).
“Злиття інвесткомпанії і банку неприпустиме з погляду ризик-менеджменту”, – вважає Анатолій Отченаш, президент фондової компанії “Автоальянс-інвест”.
На думку ж Марини Мендзебровської, генерального директора КУА OTP Capital, “успішність кожного окремого фонду сьогодні залежить радше від майстерності управлінців, а не від того, до якої групи належать КУА. Хоча у великих фінансових груп більший запас міцності – їм легше пережити кризу”.
Дуже зручною моделлю вважають створення компанії з управління активами в структурі банку. Завдяки філіалам такі компанії вирішують проблему розвинення інфраструктури і присутності в багатьох регіонах країни. Яскравим прикладом об’єднання інвестиційного та комерційного банкінгу є придбання банком Bank of America інвесткомпаній Merrill Lynch.
Проте є спеціалісти, які вважають таке об’єднання вигідним лише з погляду територіальної присутності. Таким чином, компанії легше проводити продаж власних цінних паперів. Поки що невеликим компаніям доволі складно просуватися в регіони. Це надто дороге задоволення.
“Оскільки КУА “Драгон Есет Менеджмент” є “донькою” інвестиційної компанії “Драгон Капітал”, продаємо сертифікати ПІФів через роздрібні офіси “Драгон Капітал”, що здешевлює вартість оренди”, – розповідає представник компанії.
Утім поки кілька найважливіших законодавчих і нормативних документів, що стосуються сфери інвестування і фондового ринку, перебувають у стадії розробки й затвердження, говорити про ідеальну модель української інвестиційної компанії рано.
“Більшості КУА не вдається досягти точки беззбитковості в перші рік-два діяльності, – вважає Ніна Кравченко, генеральний директор КУА “Міленіум Ессет Менеджмент”. – Тому, незалежно від того, є КУА банківською чи небанківською структурою, головним чинником у її розвитку в кризовий період є готовність її власників інвестувати в діяльність цієї структури, незважаючи на збиткові показники в кризовий період”.
Попри це, ховати інвестиційний ринок в Україні поки що зарано. Адже нині кількість інвестицій становить лише 9 дол. на одну особу, тоді як у Російській Федерацій цей показник сягає 211 доларів. Тому більшість компаній намагатиметься пережити кризу, очікуючи по-справжньому великих грошей маленьких українців.
Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко вкотре відзначилася. Цього разу (в умовах економічної кризи в державі) Каб¬мін хоче витрати 84 мільйони гривень, щоб навчити чиновників євроінтегруватися.
Так, КМУ схвалив державну програму з підготовки фахівців з європейської та євроатлантичної інтеграції. Згідно з планами, за три роки 113 тисяч українських чиновників мають опанувати європейські закони та стандарти й вивчити іноземну мову.
Однак експерти сумніваються в ефективності такої програми. Зокрема, менеджер європейської програми Фонду “Відродження” Дмитро Шульга зазначає, що в “євроінтеграційній” програмі чітко не зазначено, чого саме навчатимуть чиновників. “Якщо ці люди повинні знати просто основи євроінтеграції, то це зі сфери загальних знань. Інша річ, якби фахівці вивчали конкретну галузь, як вона працює в ЄС і як досягти таких стандартів в Україні. Але чи реально опанувати такий обсяг знань і чи потрібне таке масове вивчення?” – сказав пан Шульга.
Експерт не відкидає, що євроінтеграції чиновників навчатимуть в українських ВНЗ, і ця програма зійде нанівець.
Д. Шульга зауважив, що ефект був би кращим, якби спеціалістів з євроінтеграції готували міжнародні тренери чи представники громадських організацій. “А в нас навіть тренерів немає, щоб підготувати стількох спеціалістів”, – сказав пан Шульга.
Тим паче, за його словами, навіть обізнані з євроінтеграції держслужбовці не наблизять Україну до Євросоюзу й НАТО. Все залежить від політичної волі сторін. Виникає запитання: навіщо ж витрачати такі кошти?
| |||||
Інколи буває так: лідери успішних груп відчувають гостру потребу вийти за рамки, тобто змінити музичний вектор, саунд і, власне, імідж. Змінивши таким чином усталені стандарти звучання. Це — ризикований крок, адже немає жодних гарантій, що нове обличчя артиста буде сприйнято прихильниками «на ура». Цілком очевидно, що, роблячи цей крок, артист намагається підтягнути свою публіку на новий щабель музичної еволюції. Найвдаліші приклади подібних «сайд-проектів» — сольні програми Тараса Чубая «Наше Різдво», «Наші партизани» і «Наш Івасюк», діяльність «Ле Гранд Оркестру» Олега Скрипки та сольні програми вокаліста «Мандрів» Фоми.
Святослав Вакарчук зібрав талановиту компанію джазових і класичних музикантів і запропонував їй аранжувати ряд пісень, які не увійшли до репертуару «Океану Ельзи». Свіжий струмінь у звучанні та, власне, баченні матеріалу продемонстрували саксофоніст Богдан Гуменюк, піаніст Олексій Саранчин, гітарист Олексій Морозов та перша скрипка струнного оркестру «Колегіум» Кирило Шарапов. У запису композицій також брав участь Національний симфонічний оркестр України. Головним продюсером і аранжувальником альбому «Вночі» виступив клавішник «Океану Ельзи» Милош Єліч.
Цікаво, що всі пісні були написані Вакарчуком у різних куточках світу і саме вночі: у Швейцарії, біля Женевського озера; на сороковому поверсі готелю у Нью-Йорку та в інших екзотичних місцях. Робота над диском тривала у трьох країнах світу. Записували його у Києві, зводили у Бельгії, а мастерінг робили в Лос-Анджелесі (США).
Загальна стилістика альбому «Вночі» витримана в естетиці волд-мюзік, дуже популярної і поширеної у світі й у ній немає нічого спільного з українськими стандартами поп-музики.
— Чесно кажучи, мені дуже набридло суцільне миготіння в ефірах якихось гламурних персонажів, які не мають нічого спільного з сучасною музичною культурою. Це і є головна причина виникнення проекту «Вночі», — признався Святослав Вакарчук. — Програма «Вночі» вийшла з творчої лабораторії, де ми могли писати музику яку ніхто не робив раніше. У результаті з’явилися 11 пісень, кожна з яких є для мене дуже близькою і дорогою. Жодну з них не можна віднести до конкретного музичного стилю. В них є все — від джазу до реггі. Альбом «Вночі» розрахований не тільки на прихильників «Океану Ельзи», але й на тих, хто взагалі не цікавиться рок-музикою.
На аудіоринку диск з’явиться у кінці листопада. А чи можемо ми говорити про новий виток музичної еволюції Святослава Вакарчука — це покаже час.
Останніми тижнями НБУ, виходячи на міжбанківський ринок із валютними інтервенціями, майже щоразу піднімав вартість продажу долара на 10—20 копійок. Таким чином він зближав офіційний і ринковий курси. Але, за словами операторів валютного ринку, вартість купівлі валюти між банками протягом останніх днів зростала навіть до 6,50—7,00 гривень за долар.
Різким курсовим коливанням на ринку і в обмінних пунктах давали різне пояснення. Так, заступник голови Національного банку України Анатолій Шаповалов зростання курсу долара до гривні в обмінних пунктах обѓрунтував «винятково панікою серед населення». Інші списували все на активний відтік з України коштів іноземних інвесторів через світову кризу. А 7 жовтня 2008 року Рада Нацбанку понизила офіційний прогноз курсу гривні до долара і затвердила його на рівні 4,95 плюс/мінус 8%. Тоді голова Ради НБУ Петро Порошенко висловився в тому плані, що в регулятора достатньо інструментів для утримання нового прогнозованого курсу.
Ясність щодо причин курсової лихоманки згодом вніс голова Національного банку України Володимир Стельмах. За його словами, сформовану за останні роки традицію утримувати курс гривні у визначеному коридорі (5,05—5,35 гривні за долар) навряд чи вдасться утримати на кінець 2008 року. «До кінця року, я думаю, курс долара напевно підніметься... Можу сказати однозначно — буде не менше 6 гривень за долар... — сказав Стельмах, а згодом додав: — Сьогодні існує чотири курси — це офіційний курс гривні, курс гривні, який формується на міжбанківському і готівковому валютних ринках, а також курс, за яким НБУ здійснює свої валютні інтервенції». Настав час попрощатися з формуванням трьох-чотирьох валютних курсів і перейти на практику єдиного курсу національної валюти.
Такої заяви очікували в банківських колах. Банкіри у розмовах з «Днем» вже давно говорили, мовляв, тримати гривню на повідку нацрегулятору навряд чи вдасться довго. Швидше налаштуватися на вільне плавання гривні Нацбанку допомогла фінансова криза. За останні кілька місяців через негативний вплив світової фінансової кризи і падіння цін на товарних ринках платіжний баланс України порушився, а курс гривні на міжбанківському валютному ринку девальвував на третину.
Для ліквідації негативного впливу на українську економіку уряд був змушений звернутися за позикою до Міжнародного валютного фонду (МВФ). Там погодилися надати фінанси, але натомість (у проекті меморандуму між Кабміном та МВФ, поширеному у пресі) рекомендували Україні запровадити режим гнучкого обмінного курсу. Він, на думку експертів МВФ, «спрацює як буфер, захищаючи економіку від зовнішніх шоків, а також надасть більше можливостей для контролю за інфляцією».
Отже, «більш гнучкий» курс гривні — це одна з важливих умов отримання Україною кредиту від МВФ для стабілізації вітчизняної економіки. У Нацбанку з такою тезою погоджуються, щоправда із своєю поправкою: курс буде плаваючим, «але все-таки з елементами управління». «Нацбанк своїми інтервенціями, своєю монетарною політикою впливатиме і на курс також. Це не означає, що буде тотально вільний курс, ми не знімаємо з себе відповідальність за стабільність національної валюти», — говорить заступник голови Нацбанку Олександр Савченко.
В той же час таким розвитком подій не задоволені у Секретаріаті Президента (СП). За словами першого заступника голови СП Олександра Шлапака, «за три тижні регулятор витратив майже $5 мільярдів із золотовалютного запасу країни, але ринок не відчув позитивного впливу цієї колосальної інтервенції, курс гривні і далі падав. Очевидно, Нацбанк застосував далеко не оптимальну формулу адресації цих коштів. Більше того, критерії розподілу цих величезних ресурсів незрозумілі не лише громадськості, а й самим суб’єктам ринку. Це викликає справедливі підозри щодо корупційної складової в діях НБУ». Шлапак вважає, що вжиті регулятором заходи не справили швидкого оздоровчого ефекту, а способи впливу на банківську сферу взагалі «викликають сумніви в їхній ефективності та прозорості».
«Я підтримую дії Нацбанку, — натомість у коментарі «Дню» заявляє екс-прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко. — І дуже добре, що сьогодні головою Нацбанку є Володимир Стельмах. Це професіонал, а не комерсант, він проводить достатньо виважену політику в своїй сфері. А от у раді банку, яка обирається Верховною Радою України, є представники великого бізнесу, а не незалежні експерти (як це повинно бути). І вони зацікавлені у курсовій різниці. Це і призводить до того, що ми маємо сьогодні. Дуже добре, що Нацбанк підтримує звичайних громадян, а не окремих людей, які входять до складу Наглядової ради Нацбанку». На його думку, зняти напругу могла б Верховна Рада, внісши зміни до грошово-кредитної політики, де б і визначила, чи гривня плаватиме, чи діятиме фіксований курс. Пустовойтенко впевнений, що в країні повинен діяти фіксований курс: «Бо якщо вона (гривня. — Авт.) плаватиме, то буде повна спекуляція на курсові гривні, та відповідні люди на цьому зароблятимуть». Правду кажучи, така мажорна оцінка діяльності НБУ дещо здивувала. І якщо говорити про відповідальність, то, напевно, разом із Національною радою її має розділити й сам банк.
До речі, фракція Блоку Юлії Тимошенко ініціює створення тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з контролю за діяльністю Національного банку України. «Головною причиною таких високих темпів падіння гривні є неефективна, непрозора та позбавлена системного підходу діяльність Національного банку України», — говорить народний депутата від БЮТ Антоніна Болюра.
На таку критику НБУ відреагував миттєво: він виставив на продаж банкам $500 мільйонів. Результат — банківські апетити задовольнили, а курс гривні стабілізували до 5,9—6,05 гривні за долар. Здавалося б, нацрегулятору вдалося відбити стрімкий натиск шквалу критики. Але чи це головне і про що це свідчить? Нацбанк за Конституцією України — це установа, яка повинна слідкувати за стабільністю національної грошової одиниці, визначати грошово-кредитну і валютно-курсову політику. При цьому уряд не повинен втручатися у діяльність Нацбанку та впливати на його політику. Тобто Основний Закон таким чином захищає НБУ від різноманітних політичних впливів та намагань силоміць схилити його на бік певної політичної сили. Стосовно ж світової кризи, то передбачити її не міг ніхто. Але про страховку для реальної економіки повинен постійно дбати саме уряд. Нацбанк же в силу своїх можливостей мусить йому допомагати. Тепер повернімося до головного завдання НБУ — слідкувати за здоров’ям гривні. Обов’язок кожного лікаря — вчасно визначати симптоми недугів у свого пацієнта та призначати йому дієві ліки. Трансформуємо все це на сучасні економічні реалії. Чи не попереджав Нацбанк керівництво держави про шкідливість для економіки надмірної соціальної «благодаті»? Чи не вживав він антиінфляційні заходи зі свого арсеналу? І останнє: чи зможе лікар вилікувати хворого, якщо на нього постійно тиснуть, а хворому рідні та близькі постійно пропонують те, що не сумісне з процесом одужання?
